I. МІСЦЕВІ ВІДМІННОСТІ РИС ОБЛИЧЧЯ, ОСОБЛИВОСТІ ФІЗИЧНОЇ БУДОВИ Й ОСНОВНІ СХИЛЬНОСТІ

     Мешканці Київської губернії належать до білої арабсько-європейської раси, яку називають кавказькою. Лицевий кут у них становить 85-90°. Вони мають такі риси: обличчя овальне, білого кольору, у селян воно майже завжди засмагле під дією вітрів та сонячних променів. Рот не надто великий, не дуже виступаючий, губи рідко товсті, кістки вилиць мало випуклі, зуби звичайно добре поставлені симетрично й вертикально, звідки й здатність легко вимовляти літери Р і Ж, чого не мають деякі інші народи, зуби у яких мають косий нахил. Щоки рум’яні. Голова звичайно має нормальні пропорції і часто трапляються обличчя, красиві у своєму роді. Волосся як у чоловіків, так і жінок частіше русяве, аніж чорне або світле, очі переважно не чорні, а блакитні й сірі. У чоловіків брови й борода переважно густі, вони носять вуса, бороду — лише дехто з літніх чоловіків. Зріст високий, особливо в жителів південної частини губернії. Більшість чоловіків мають атлетичну будову, міцні кінцівки; коли їх забирають на військову службу, вони стають добрими солдатами, набираючи войовничого вигляду; найбільш придатні до кавалерії, оскільки з дитинства призвичаєні до коней, через те часто потрапляють у добірне військо. Але селяни, які проживають на північ від Києва, у Радомишльському повіті, загалом менші на зріст, не такі міцні, волосся в них здебільшого світле, а очі блакитні. Вони схильні до ковтуна, який шкодить їхньому здоров’ю і робить їх непридатними до військової служби. Ця хвороба волосся не зустрічається в інших повітах Київської губернії і невідома в Європі. Схоже, що вона ендемічна лише в Литві та на довколишніх теренах. 

     Селяни Київської губернії різняться між собою достатком, залежно від місця проживання. Загалом ті, що обробляють родючі землі, знаходяться в кращому становищі, аніж ті, які живуть на менш родючих землях; так само працьовиті заможніші порівняно з ледачими; однак сільські жителі цього краю взагалі менш схильні до праці, порівняно з жителями інших губерній, зокрема великоросійських, нерідко зустрічаються бідняки, навіть у сприятливих від природи місцях, причиною є ледарство та схильність до пияцтва. Оскільки потреби у них обмежені, то для їх задоволення можна працювати небагато, звідси й випливає, що досить часто у них є лише необхідне; вони зовсім не думають про майбутнє; отож, коли трапляється поганий рік, тобто неврожай, падіж худоби чи щось інше, це їх захоплює зненацька.
У губернії зовсім непомітно особливої схильності до того чи іншого заняття, чи до певного ремесла, хіба що дехто з найзаможніших, тобто тих, у кого найбільше волів та коней, займаються торговими перевезеннями або їдуть щороку в Крим чи на Дон по сіль і рибу, якими торгують після повернення додому. Слід зазначити, що ті, які завдяки своїй праці або якомусь заняттю зібрали певні кошти, не знають, що з ними робити і не створюють собі кращого достатку, отож ховають гроші, а іноді навіть закопують у землю, не кажучи про це й дітям, і таких прикладів багато.

     (коментар Сергія Сегеди) За підсумками робіт Української антропологічної експедиції 1956-1963 pp., сільській людності сучасних Київської та Черкаської областей властива світла барва шкіри (№1-9 за шкалою Лушана). У них переважають змішані відтінки очей: голубі, сірі та сіро-голубі. Волосся, як правило, темно-русяве або чорне. Зріст вищий середнього чи високий, особливо в південних районах. Виступання вилиць та товщина губів середні (див.: Дяченко В.Д. Антропологічний склад українського народу. — К.,1965. — С.31-74). Отже, візуальні спостереження Де ля Фліза загалом узгоджуються з результатами сучасних антропологічних досліджень. Що стосується лицевого кута, то він, очевидно, визначений на підставі загальних спостережень. Сучасні антропологічні дослідження показали, що в північних районах Київщини справді спостерігається зменшення зросту чоловічого населення. За підсумками робіт Української антропологічної експедиції, тут також збільшується відсоток світло-русявих та дуже світлих відтінків волосся, сіро-блакитних та блакитних очей.

II. МОВА

     Селяни Київської губернії розмовляють малоросійською; як і задніпровці, вони у вимові багатьох слів замінюють літери О на І та В, Л на В, Р на Л, Т на Д, У на В тощо, як наприклад: замість "он", "она" кажуть "він", "вона"; замість "поп", "пошел" — "піп", "пішов"; замість "взял", "влез" — "узяв", "уліз"; замість "полковник", "волк" — "повковник", "вовк"; "полтора" — "півтора"; замість "рапорт", "рьіцарь" — "липорт", "лицар"; замість "да пошел", "да взял" — "та пішов", "та взяв". Однак селяни Київського і Васильківського повітів вживають у цьому й іншому випадках "да" замість "та".
У Радомишльському та Овруцькому повітах селяни вимовляють у багатьох словах О як французьке EU або просто як Y, наприклад: замість "поп", "пошел", "он" кажуть — "він" або "вун", "піп", "пішов" і т. д.
У селян цієї губернії, у Черкаському та Звенигородському, Уманському, Канівському, Васильківському та Київському повітах є загальне привітання: "Помогайбі", тобто "Помогай Боже", на що відповідають: "Здоров будь"; а в інших повітах, які межують з Подільською і Волинською губерніями, замість "Помогайбі" вітаються словами "Слава Богу Ісусу Христу", відповідають: "Навіки — віків, амінь". Щодо місцевих приказок, то я помітив у Сквирському та інших повітах такі заміни: при пожежі селяни кажуть "хтось мокне" замість "хтось горить"; "москаля підвіз" замість "збрехав". Якщо хтось випадково приб’є або відрубає собі палець, то кажуть жартома "він найшов собі пальця". Замість "був п’яний" кажуть "напідпитку" або "мав у губі". Якщо у когось із них хрестини або похорон, то кажуть "він має оказію". Замість "він бідний хазяїн", у них говорять: "слемазарний господар". Порушення зі сторони нареченого чи нареченої домовленості про весілля (тобто, якщо після сватання хтось з них роздумає і не захоче іншого) називають кепством і кажуть: "Треба, щоб він (або вона) заплатив (стільки-то карбованців) пені чи претензії".

III. ДОМАШНІЙ ПОБУТ. ОПИС СЕЛЯНСЬКОГО ЖИТЛА

     Селянські житла в Київській губернії скрізь збудовані з дерева, вони, як правило, теплі взимку. Їх зовнішнє й внутрішнє планування всюди майже однакове . У Київському повіті майже всі хати вкриті соломою, і якщо покрівля не стара, вона не протікає, краще захищає від холоду і спекотного сонця, ніж покрівлі з дощок, черепиці та металевих листів.
Ці хати оберігають від холоду і сухі, доки їх не руйнує час, тоді вони осідають у землю і набувають вигляду сирих погребів. Тоді в них дуже вогко, що призводить до захворювань. У деяких місцевостях, де бракує лісу , стіни будинку виплітають з лози або соломи, обмазують глиною і білять, але такі хати неміцні, взимку в них холодно й вогко, їх стіни не захищають від зовнішньої температури і пропускають холод, особливо, коли дмуть сильні вітри; я помітив, що в них хворіють частіше, ніж у дерев’яних будинках.
Загалом у селах будинки невеликі, в них рідко буває більше однієї кімнати , перед якою є сіни, з другого боку від сіней роблять комору без вікон. У кімнаті завжди є піч, димар якої рідко роблять із цегли, звичайно його плетуть з лози й обмазують глиною зсередини і зовні. Цей димар виводить дим на дах, що мало би бути скрізь. Але в багатьох хатинах дим проходить під дахом і через нього, і хоча пожеж трапляється небагато, не можна заперечувати, що небезпека їх існує, тим більше, що мешканці часто залишають необмазаними димоходи, якщо глина обвалилась; до того ж піч топиться весь час, бо вона служить не лише для випікання хліба, а й для щоденного приготування їжі, через що влітку в хатах буває нестерпно жарко. Мешканці, особливо старенькі та діти, мають звичку спати на печі, коли настають холоди; якщо хтось захворіє, то його теж вкладають на печі. Спека, яка там панує, шкідлива при багатьох захворюваннях, а коли кличуть лікаря для надання допомоги, то хворих важко оглянути, особливо, якщо вони настільки слабкі, що не можуть злізти з печі. Тіснота в будинках шкідлива для здоров’я і призводить до захворювань, особливо в тих випадках, коли кілька сімей живуть у тісному приміщенні, а тим більше взимку, коли тут знаходяться телята, кози, вівці та ще й свиней годують. А під час висиджування яєць у приміщенні багато птиці. Такі умови псують повітря та роблять завжди вологою долівку , яка служить підлогою. У Радомишльському повіті, багатому лісами, у багатьох хатах дерев’яні підлоги, що значно зменшує в них вологість.
Хати заможніших селян часом просторіші, кімнати не такі тісні, у них більше порядку і чистоти, досить часто вони побілені всередині і зовні, зокрема там, де біла глина недалеко, як у деяких повітах; але там, де її немає, як-от у Радомишльському повіті, селяни ніколи не білять своїх хат, хіба що подекуди обводять вікна, що створює контраст білого кольору з почорнілими стінами будівель, так що села мають похмурий вигляд, у той час як в інших місцях і майже в усьому Васильківському повіті на Київщині та й далі вони дуже мальовничі, з яскравою білизною будинків . В селах Радомишльського і сусідніх повітів я помітив, що у кожній хаті є бовдур", вкритий побіленою тканиною, який спускається із стелі посередині кімнати, внизу підвішена металева решітка, де запалюють скіпку, яка дає ясний потріскуючий вогонь для освітлення хатини увечері. Труба служить ще й вентилятором і, таким чином, сприяє доступу свіжого повітря, тим більше, що ніде ніколи не відкриваються маленькі віконечка, вони назавжди вмуровані в стіни. Оскільки було розпорядження збудувати всюди комини, вже майже не зустрічається хат, в яких би не було комина і доводилось би тримати двері відчиненими увесь час, доки топиться піч, щоб виходив дим. Така незручність, окрім того, що в хатах неможливо було жити, створювала страхітливий бруд, мешканці ставали бридкими, у них з’являлися невиліковні хвороби очей, які ставали причиною багатьох випадків сліпоти, тепер же кількість сліпих помітно зменшилася. 

     Внутрішнє впорядкування кожної хати майже скрізь однакове. В усіх помешканнях завжди можна бачити в кутку кімнати напроти дверей грубо намальовані образи святих у більшій чи меншій кількості, прикрашені натуральними висушеними квітами та білими рушниками , вишитими червоними узорами. Селяни моляться перед ними, особливо після їди; перед іконами стоїть обідній стіл, роль якого подекуди виконує скриня, де зберігаються їхні речі , оточена лавами. Вона накрита грубою, але чистою скатертиною, на ній лежать ніж, хліб і сіль, які щиро пропонують кожному чужинцю, бо жителі цих місць дуже гостинні; коли їх застати за обідом, вони неодмінно запросять пригоститись більш чи менш простою їжею, якою охоче поділяться із своїми гостями. У їхніх помешканнях зовсім немає меблів , хіба що іноді шафа і декілька простих стільців. Для їжі вони користуються простим мальованим глиняним посудом. Та в деяких селах, розташованих неподалік від міст, а особливо поблизу Києва, у багатьох селян я бачив гарні фаянсові тарілки, виставлені як окраса, напоказ у шафах, я також часто бачив склянки та карафки з білого скла. Ложки, якими вони користуються, виточені з дерева, відполіровані, вкриті лаком і також складені рядочком у шафі. Виделки їм майже невідомі. Біля печі є звичайне ліжко , оточене жердками, на яких висять кожухи й інший одяг: і, нарешті, біля дверей завжди є діжечка із свіжою водою для домашнього вжитку. Чистота в помешканнях спостерігається не скрізь; зокрема, в Радомишльському повіті, у бідних селян, де надто багато людей живуть в одній тісній кімнаті, часто мало порядку і багато бруду; і все ж його менше відтоді, коли були видані розпорядження щодо того, аби кожна сім’я утримувала своє житло якомога чистішим як всередині, так і на подвір’ї. Це сприятиме як поліпшенню їх побуту, так і запобігатиме хворобам. У Київському, Васильківському та інших повітах селянські хати повсюди вкриті соломою, а в Радомишльському повіті вони вкриті переважно тоненькими дощечками, які називаються драницями. Якщо такий дах нестарий і непошкоджений, то дощ не проникає всередину. Коли хати добре доглянуті, їхні мешканці здорові, і хвороби там трапляються рідше.
План селянських будівель...

ОДЯГ І ВЗУТТЯ

     Селяни Київського і Васильківського повітів носять досить високі шапки круглої форми з чорної або сірої овчини, у Черкаському ж повіті їх роблять із шкури кримського ягняти , вона здебільшого гарна і дорога; але в Радомишльському повіті у товариствах Шепеличі, Варовичі і Максимовичі селяни носять шапки трикутної форми з сірого або біло-блакитного сукна, прикрашені вишивкою з голубої або темно-червоної вовни. Волосся в них підстрижене досить коротко, майже всі мають вуса, дехто, особливо старі, носять бороду.
Всі вони одягають сурдути , які називають свитками , вони пошиті із грубого темно-коричневого, іноді сірого чи білого сукна , виготовленого ними самими з вовни своїх овець. Свитки досить добре захищають від дощу, вони широкі, звичайно, довгі, позаду в них каптур, у якому спереду є два прорізи для очей ; його натягують на голову, щоб захиститись од дощу й вітру в негоду. Під час подорожі цей каптур часто відіграє роль торбини: у нього кладуть хліб. У Черкаському повіті заможніші селяни і особливо молодь носять свитки з синього, досить тонкого сукна (купленого у сусідніх мануфактурах), прикрашені золотими або томпаковими нашивками.
Взимку вони одягають під цю свиту кожух з овчини, необхідний у цьому кліматі; в ньому можна переходити люті холоди. Коли кожух новий, він сліпучо-білий; його комір, зроблений із чорної овчини; коли кожух трохи поносять, ця білизна невдовзі зникає, він забруднюється, вкривається плямами, шкура зморщується після того, як її змочили; старий, він стає темним, засмальцьованим, дуже непривабливим на вигляд, як це буває у бідняків; коли ж кожухи зношуються і рвуться, то погано захищають від холоду. Оскільки кожухи й свитки не мають ґудзиків, то їх стягують поясом із темно-червоної вовняної тканини, пофарбованої місцевою кошеніллю , пояси бувають сині, зелені, жовті та змішаних кольорів. Найбідніші підперезуються шматком грубого полотна.
У Радомишльському повіті селяни замість пояса користуються більш або менш широким шкіряним ременем з мідною пряжкою, до якого підвішено два шкіряних футляри: один для ножа, інший для кременю й трута, які потрібні їм для того, щоб розводити вогонь у лісах і в полях, та для запалювання люльки.
Селяни Київської губернії майже всі носять чоботи, рідко і лише у період польових робіт вони взувають сандалі, зроблені з лубу або шматочків шкіри, які називаються личаками або постолами , за винятком Радомишльського повіту, де майже всі селяни, включаючи й жінок, носять таке взуття у будь-яку пору року. Взимку вони обгортають ноги сухою, м’якою і гладенькою травою, яка називається тирса або "волася" , а зверху обмотують полотном . Ця рослина росте у лісах і її заготовляють на зиму. Личаки грубо плетуться з липової чи вербової кори, а постоли, які, зокрема, носять селяни Полісся, роблять просто із шматків старої шкіри, якими обгортають ногу. Обидва види таких сандалій закріплюються на нозі мотузками чи ремінцями.
Хоча у такому взутті легко ходити, і селяни цього краю ходять набагато швидше, аніж там, де носять великі й важкі чоботи, які утруднюють ходу, особливо по мокрій і глинистій розкислій землі, хоча ці сандалії дуже зручні літом і в суху погоду, проте вони дуже шкодять здоров’ю своїх власників, коли холодно і мокро, а особливо взимку. В цей час шматини, якими обмотані ноги, а також накладена у це взуття солома, сіно і трава тирса, про яку вже згадувалось, стають мокрими, через що їх ноги завжди мокрі, і часто мерзнуть взимку. Це призводить до повного переохолодження, а звідси нежиті, плеврити, запалення легенів, ревматизми. З іншого боку, шнурки й ремінці, якими обв’язані ноги, здавлюють судини, перешкоджають кровообігу, призводять до варикозів і до ран, які важко лікуються, найчастіше так буває у Радомишльському повіті, де селяни не мають чобіт. Якби можна було примусити їх носити чоботи, принаймні взимку, з’явилася б можливість уникнути багатьох захворювань.
Жіночий одяг. Головний убір жінок дуже різний. У святкові дні та коли йдуть до церкви, у багатьох місцевостях майже всі пов’язують голову довгим шматком простого мусліну , зав’язують його ззаду великими вузлами, кінці яких спадають аж до середини литки. В інших громадах вони зав’язують по-різному ситцеві хустки у великі квіти; так само роблять і дівчата, хоча й зав’язують трохи інакше, але майже скрізь вони ходять з непокритими головами , волосся заплітають у коси й укладають довкола голови з довгими шовковими стрічками різних яскравих кольорів, кінці яких спадають. Обов’язковою прикрасою для цих дівчат є квіти, особливо у святкові дні, а якщо, залежно від пори року, їх ніде взяти, то їх замінюють гілочками завжди зеленого барвінку та червоними ягодами калини, спеціально залишеними з осені, або штучними квітами, які вони самі роблять із пофарбованого пір’я та кольорового й золотистого паперу. Дівчата, як і жінки, носять на шиї багато разків намиста, найбагатші мають червоне коралове намисто, яке часом передається у спадок в родині; на його високу вартість часто зважають у посазі, який батьки дають, коли дочка виходить заміж. Всі вони носять мідні або томпакові кульчики та персні з простими камінцями; а от у Радомишльському повіті дівчата, звичайно, не вдягають вінка, волосся у них просто заплетене й зав’язане червоною вузькою стрічкою, та й одяг їх далекий від того, щоб бути гарним.
Жінки й дівчата звичайно носять довгі свитки з грубого сукна білого, блакитного, зрідка коричневого чи сірого кольору, яке виготовляють з вовни своїх овець. Залежно від села, по краю вони обшиті блакитною або чорною тасьмою. У Київському повіті та у товариствах Петро-Павлівському, Обухівському й Фастівському вони носять козакини із світло-зеленого сукна, всіяного пучечками червоної вовни. Цей одяг сягає коліна в околицях Києва, його шиють з гарного ситцю різних яскравих кольорів. Спідниці та фартухи шиють з барвистого, у великі квіти полотна або з блакитної чи червоної матерії, яку селяни виготовляють і фарбують самі, або із тканини у симетричну клітку, витканої жовтими, білими і червоними нитками на синьому тлі, вона поширена повсюди, її можна б було назвати національною тканиною Малоросії, оскільки вона зустрічається в різних віддалених місцях. Жінки одягають кілька незшитих разом речей , оперізуючись поясом довкола тіла.
На околицях Києва жінки та дівчата носять сорочки з тонкого полотна або перкалю з довгими й широкими рукавами, прикрашені майстерно вишитими червоними узорами; але у Радомишльському повіті сорочки шиють із сірого грубого полотна, подекуди також із вишивкою.
Взагалі, я помітив більше порядку в одязі і навіть елегантності у селянок, які мешкають поблизу міст, а особливо біля Києва, Василькова, Черкас і Звенигородки. Чоботи жінки і дівчата носять майже завжди, особливо у святкові дні. Заможні мають чоботи з червоної або жовтої шкіри, а у Хотівському, Обухівському, Петро-Павлівському і Кожухівському товариствах вони носять обшиті червоною шкірою черевички та сині панчохи.
У Радомишльському повіті усі жінки й дівчата взувають лише личаки або постоли, стопи замотують грубим полотном і обв’язують мотузками довкола ноги.
Із зробленого мною опису, часом, можливо, надто детальному, можна зробити висновок, що одяг і взуття жителів загалом відповідають клімату. Отже, звичайно брак одягу чи взуття не є причиною хвороб, хіба що у Радомишльському повіті.
 

Про їжу та напої

     Їжа селян майже однакова як влітку, так і взимку. Вони харчуються такими стравами: хліб житній, гречаний або ячмінний, зрідка пшеничний, за винятком свят та місцевостей, де пшениця родить. Борщ , готують із салом або зі свининою, капустою, буряками, щавлем влітку та з іншими овочами. Зрідка селяни їдять яловичину, частіше свинину, баранину або птицю, але лише на свято або у неділю. Взагалі вони споживають багато картоплі, яку вирощують всюди, особливо на піщаних грунтах, а також ячмінну, гречану, пшоняну кашу та галушки, які готують з житнього, пшеничного або іншого борошна, яєць, молока і сиру. Під час постів, яких селяни суворо дотримуються, вони заправляють їжу олією з коноплі, ріпи або льону. Заможніші мають солону або сушену рибу, за якою багато хто їздить на Дон, щоб купити для себе або на продаж.
Горіхи, бобові, кукурудза, часник, цибуля, свіжі або солоні огірки також входять до складу їхньої їжі. Хліба та іншої їжі загалом багато, і вони доброякісні у Київському, Васильківському, Черкаському, Звенигородському та інших повітах, за винятком сіл, де грунт піщаний і неродючий, або в неврожайні для зернових і картоплі роки. А в Радомишльському повіті, де грунт загалом піщаний, болотяний і малородючий, особливо, під час великої посухи або коли затяжні дощі затоплюють багато ланів, хліба та інших продуктів мало, вони не дуже або зовсім неякісні, тоді тут більше, ніж деінде, страждають від голоду. У товариствах Чорнобильському, Шепелицькому, частково в Максимовицькому та в Шершнівському їжі значно менше, й вона не така поживна, як в інших місцях. А коли трапиться неврожай на картоплю, яка становить основну частину їх харчування, мешканці дуже від того страждають.
Років десять тому, коли ці села ще не належали до державних маєтностей, голод був такий, що кажуть, деякі люди, харчувалися мохом і лишайниками, що їх збирали у лісах, на болотах та на стовбурах дерев, змішуючи з бруньками липи і вільхи, а також гречаними, житніми висівками та ріжками цього злаку і робили з цього щось на зразок хліба. Це викликало захворювання, які призводили до смерті або ставали невиліковними, а від ріжок багато хто ставав епілептиком.
Фруктові дерева зустрічаються лише у деяких товариствах Київського і Васильківського повітів, їх небагато, та й не помічено, щоб вживання фруктів мало якийсь вплив на здоров’я селян. Вони здебільшого збирають плоди диких груш і хоч ці плоди можуть викликать нестравність шлунку, особливо, коли вони ще недозрілі або їх з’їдено надто багато, та я не чув, щоб вони призвели до захворювань.
Всюди у лісах ростуть гриби, особливо у Радомишльському повіті, де селяни збирають їх у великій кількості, саме там найчастіше спостерігаються отруєння, бо люди, не знаючи, збирають і отруйні.
Їжа, якою харчуються селяни, дуже рідко буває зіпсованою, хіба що у вологу погоду під час жнив або у роки, коли жито вражають ріжки. Ці нарости, змішані з борошном, з якого печуть хліб, викликають тяжку хворобу — отруєння ріжками, яке у деяких випадках призводить до гангрени нижніх кінцівок. Ті, хто переживає цю хворобу, часто стають епілептиками, про що свідчить досить значна кількість хворих у цих краях.
Іноді трапляється, що непрополоте просо (Panikum miliaceum) росте разом з блекотою (Hyoscyamus niger), отруйне насіння цієї рослини не можна повністю відділити від проса, внаслідок чого каша з нього є справжньою отрутою, через що бувають випадки непритомності, конвульсій, нервових припадків, які мають серйозні наслідки.
У Київському, Васильківському, Черкаському та Звенигородському повітах вода майже скрізь чудова. Дніпровська вода здорова, колодязна рідко буває солона і не містить шкідливих для здоров’я домішок, якщо так трапляється, то селяни її не п’ють. Але у Радомишльському повіті у багатьох місцях вода болотяна, особливо під час посухи, так само і в колодязях. Тому тут подекуди бувають проноси, лихоманки. Така вода часто шкодить і тваринам. Однак місцями трапляються джерела з проточною і здоровою водою, іноді вона містить залізо.
За винятком води, тут немає інших напоїв, окрім горілки, пива і зрідка меду, який селяни не п’ють, бо він дорогий, та тому що два останні напої часто несмачні й кислі. Квасу ніде не вживають , і якби вдалося привчити селян готувать його, особливо там, де вода погана, то можна б уберегти жителів від багатьох хвороб.
Селяни п’ють багато горілки, особливо на свята і в неділю, на весіллях, хрестинах і похоронах. Нерідко можна зустріти п’яних людей, особливо у шинках, хоча відтоді, як були вжиті заходи щодо зменшення кількості осіб, які віддаються цьому злу, у багатьох селах п’яних значно поменшало. І все ж нерідко пияцтво стає причиною запальних хвороб і апоплексій.

РІЗНІ ЗВИЧАЇ. ЗВИЧАЇ, ПОВ’ЯЗАНІ З ПОЧАТКОМ І ЗАВЕРШЕННЯМ ПОЛЬОВИХ РОБІТ ТА ІНШІ

     Селяни загалом не люблять починати жодних важливих робіт у понеділок : наприклад, будівництва хати, польових робіт, жнив та інших; не люблять також вирушати у далеку дорогу, вони називають цей день важким. Дехто вважає поганим днем і суботу.
У квітні на день св. Юрія селяни цілими сім’ями виходять на свої лани, де посіяно жито й пшеницю, з собою беруть горілку та їжу і гуляють там до вечора, у них це одне з основних весняних свят.
Коли зернові дозрівають, а господар поля помітить жменю згорнутих і зв’язаних колосків , то він вважатиме, що це погані чари, які провіщають якесь нещастя, хоча іноді це роблять жартома. Господаря це дуже пригнічує, і він просить одразу сільського священика прийти з свяченою водою, щоб молитвами знищити ці чари і розв’язати закручені колоски, бо інакше селянин не наважиться до них доторкнутися і не почне жнива.
Після того як жито і пшениця зібрані, жінки сплітають два вінки з одного й другого злаку, одягають на голови двох дівчат і гуртом йдуть до того, кому належить поле, вони вітають його із завершенням жнив і віддають вінки, за які він повинен віддячити.
Перед тим як почати будівництво житла, селяни мають звичай напередодні під вечір насипати на південному боці у призначеному під забудову місці невелику купку жита ; якщо наступного дня купка виявляється цілою, то вони починають робити підмурівки; а якщо зерно порушено, то на цьому місці не будують, а шукають інше таким же чином; саме це і є причиною того, що селянські хати зведено не за планом і безладно.
Різні звичаї існують і при проведенні інших робіт, наприклад, підпалюванню березової кори та соснових дров при виробництві дьогтю або смоли передують такі церемонії: після того як кора і шматки дерева зібрані й складені докупи у вигляді піраміди, робітники стають з чотирьох боків із запаленими смолоскипами. Один із них, призначений отаманом, з головою обмотаною рушником, із хлібом та сіллю в руках, тричі обходить піраміду, кланяючись на чотирьох кутках, що нагадує хрест. Потім він вибігає на вершину і стає там, повернувшись обличчям на схід, тримаючи хліб-сіль у руках. Робітники з палаючими смолоскипами одразу кидаються до піраміди, намагаючись запалити її з усіх боків; отаман залишається на місці поки вогонь і полум’я піднімуться і закриють його від поглядів, тоді він квапливо збігає крізь вогонь на землю, у цей же момент вогонь поширюється, і вогнище палахкотить з усіх боків. Після цього робітники п’ють горілку, цю учту вони називають "могоричем".

Пожежі

     Тільки-но вогонь з’являється у селі, що належить до державних маєтностей, де на відміну від поміщицьких сіл, є протипожежні інструменти , селяни одразу діють так само, як у містах, де є протипожежні команди. Та загалом селяни вірять, що пожежу можливо зупинити магічними словами . Поміж них є люди, яких називають знахарями, і які підтримують у них віру в свої здібності, промовляючи нерозбірливі слова. Інші вірять, що вогонь можливо загасити, нічого не роблячи, лише обходячи довкола палаючого будинку з іконами й промовляючи молитви. Якщо ж пожежу викликала блискавка, то вони звичайно не наважуються гасити її, боячись діяти проти Божої волі, і залишають хату напризволяще.

Неврожаї

     У період тривалої спеки у багатьох селах мешканці просять священиків освятити криниці, а також роблять різні чаклування: закопують, наприклад, у полях живого рака, твердячи, що він житиме у землі протягом тридцяти днів, водночас просять Бога послати дощ.
У деяких селах, де поховано утопленика, вірять, що, коли селяни обох статей віком від 15 до 16 років виливатимуть щодня відро води на його могилу, то обов’язково піде дощ. Якщо трапляється, що дощ іде кілька разів в одному місці, а в іншому його немає, то селяни впевнені — причиною цього є наявність у селі відьми.

Падіж худоби

     У період падежу худоби селяни зовсім не звертаються до ветеринарів, вони лише пускають тваринам кров, вважаючи, що це достатній засіб від усіх захворювань тварин, а після такої операції, яка практикується лише на початку падежу, вони полишають все на природу, вважаючи це карою Божою. Дехто сипле на хвости тварин зернята маку, інші обкурюють їх травами, щось при цьому промовляючи. Взагалі, почувши про появу зарази у деяких сусідніх селах, вони ставлять з того боку невеликі осикові хрести при в’їзді у село, те саме роблять під час холери.

Народна медицина

     Селяни вважають епідемічні захворювання справою злого духа , який, у вигляді страховиська проходить по селах. В хаті, у вікно якої він зазирне, обов’язково помре один або кілька чоловік.
Причини інших хвороб,які виникають несподівано, вони вбачають у дії поганого погляду, який називають "пристрітом" . Якщо лікар запитує про причини захворювання, завжди відповідають, що хворого наврочили. Вони вірять, що до сухот призводить отрута, яку називають "данням" .
Майже у кожному селі серед літніх чоловіків і жінок трапляються шарлатани, які називають себе знахарями і запевняють, що хвороби можна вилікувати замовлянням — коли говорять нерозбірливі слова і дмухають декілька разів, на хворих. Якщо хвороба припиняється сама по собі або під впливом часу, вони мають тверде переконання, що допоміг саме цей засіб. Зрештою, важко описати усі засоби, до яких вдаються ці шарлатани, бо вони часто діють таємно і не відкриваються перед більш освіченими особами, які перебувають на вищому щаблі, а особливо перед лікарями, бо бояться переслідування, і хоча вони часто відправляють людину на той світ, родичі не скаржаться, а якщо ж природа хвороби така, що вона сама проходить, то знахарі приписують одужання собі. Незважаючи на те, що є багато прикладів їх невдалого лікування, селяни неохоче слухають поради лікарів і приховують від них свої болячки.
Ці шарлатани використовують як ліки відвари з трав, зібраних без розбору восени, обов’язково напередодні свята Преображення Господнього , коли рослини висохли й здерев’яніли. Серед тих трав я впізнав верхівки Hypericum perforatum, Centaurea cyanus, Scabiosa arvensis та інші, які не мають жодних лікувальних властивостей .