Хрещення новонароджених у жителів сіл Київської губернії не має нічого особливого. У день народження дитини батько запрошує родичів і сусідів, і вони випивають за здоров’я новонародженого (родини) . Бабка-повитуха йде до священика, повідомляє його про народження і слухає його молитву з цього приводу. У цей самий день дитину разом з кумом і кумою несуть у дім священика, де він виконує у своїй кімнаті обряд святого хрещення. Після цього родичі і знайомі знову збираються у хаті батьків новонародженого і п’ють увесь день за хрещення (хрестини). На другий день кожен з них приносить з собою горілку й різні наїдки 76; так вони розважаються увесь день і роблять подарунки дитині, залежно від своїх можливостей.

     Поховальні звичаї майже скрізь однакові: небіжчика обмивають, одягають у його одяг і кладуть на дерев’яній лаві. Родичі й знайомі приходять віддати останнє прощання  небіжчику і цілують його в обличчя. У цій кімнаті не відчиняють ні вікон, ні дверей, а до того ж і влітку, і взимку топиться ще й піч, така спека призводить до швидкого розкладу тіла й примушує прискорити похорон. Нарешті, найчастіше наступного дня, тіло кладуть на віз або на сани, запряжені парою волів, і везуть на цвинтар у супроводі священика із належними обрядами. У деяких селах Радомишльського повіту саньми користуються  навіть тоді, коли нема снігу, для того, щоб, як кажуть, не трясти тіло небіжчика. На віко домовини завжди кладуть хліб-сіль, іноді на ньому садять маленьких дітей. Ті, що йдуть за домовиною, особливо жінки з родини небіжчика, плачуть, голосять наспівно про добрі якості покійного, оплакуючи його смерть. Після похорону всі родичі й знайомі повертаються у хату небіжчика і сідають за столи, звичайно у кімнаті, де він лежав; на цій трапезі горілки буває багато, і дехто упивається.

При цій нагоді у них є багато різних забобонів, наприклад: коли небіжчик ще лежить у хаті, у діжечку з водою кидають ніж, щоб померлий не напився з неї уночі. Після похорону три ночі поспіль у хаті небіжчика запалюють свічку, ставлять склянку води, шматок хліба і два яблука (якщо є), згідно із уявленням, що протягом трьох ночей "душа" приходить пити й їсти.

У них також поширене вірування, що той, хто вмирає несподівано, ходить вночі 85 по селу й приходить до своєї хати, отож, щоб йому перешкодити, довкола могили сіють мак, те саме роблять біля хати, в якій він мешкав.

Заможні селяни замовляють панахиди, щонайменше один раз на рік, та влаштовують поминальний обід, на якому звичайно напиваються до сп’яніння.

Окрім такого поминання, щороку після Великодня усі жінки й декілька чоловіків йдуть на цвинтар з горілкою й різними наїдками, там вони розпалюють вогонь, готують їжу і до самого вечора п’ють і їдять на могилах своїх померлих родичів, потім виливають склянку горілки: після такого жертовного узливання закопують у землю дві великодні крашанки.

     Селянська родина, у якої немає ні волів, ні коней (піша) має, звичайно, для себе три зміни орної землі, що становить приблизно чотири з половиною десятини. Щороку вони засівають півтори десятини озиминою і стільки ж яровиною, з них у звичайний рік збирають від 20 до 24 кіп , з яких, як правило, намолочують 12-15 четвертин (не беручи до уваги неврожайні роки). Такої кількості хліба достатньо, щоб годувати родину протягом року. Солома ярових служить пашею для худоби (якщо така є у господарстві), а солома озимих іде на паливо.

Окрім цього, кожна родина має на своїй землі сад-город, де вирощують різні овочі й садять достатню кількість картоплі, яку вживають щоденно. Сіють також коноплі, з яких майже кожна родина тче полотно для своїх потреб.

Майже кожна сім’я тримає декілька свиней, з яких мають м’ясо й сало для домашніх потреб; дехто тримає кілька корів і овець, які дають молоко, масло, вовну та ін.

Щоб задовольнити інші життєві потреби, кожна родина шукає якесь заняття; наприклад, у жнива глава сімейства, зібравши врожай у себе, посилає дітей на допомогу сусіду, щоб заробити зерно, яке вони одержують за домовленістю за кожний сніп і яке потім продають; пізніше, у вільний від польових робіт час, частина сімей йде на найближчі заводи й працює там за встановлену платню, доки заробить достатньо грошей, щоб задовольнити свої потреби.

сіль — до 2 крб. сріб.

рибу для постів перед Різдвом, Великоднем й Богоявленням 101 — 1 [крб. сріб.]

горілка на свята й різні непередбачені випадки, як-от: хрестини, похорон тощо — 4 [крб. сріб. ]

кухонне начиння й домашній посуд тощо — 50 коп.

На господарський інвентар:

сокира — 50 [коп.]

коса — 50 [коп.]

ніж — 10 [коп.]

заступ та мотика — 25 [коп.]

за обробку землі кожна родина сплачує податок — 3 [крб. сріб.]

дьоготь і смола — 50 [коп.]

державні податки та інші сплати й побори на кожну пішу родину — 6 [крб. сріб.]

священику за сповідь з розрахунку 3,5 коп. з душі. 7 душ, окрім інших випадків — 24,5 [коп.]

Всього: — 16 крб. 59,5 коп.

Приблизні витрати на одяг:

Робочий одяг для чоловіків звичайно коштує від 5 до 6 крб. на рік — 6 [крб. сріб.]

Окрім цього, святковий одяг, а саме:

кожух, який коштує — 5 крб.сріб.,

свитка, яка коштує 4 крб. і служить 2-3 роки, отже в рік виходить — 3 [крб. сріб.]

Одяг для жінок коштуватиме також до — 9 [крб. сріб.]

Всього: — 18 крб. сріб.

     Найзаможніші селяни, які мають тяглову силу, — коней або биків, домовляються з владою чи купцями про перевезення різних вантажів або тягарів, або з власними продуктами вирушають до Одеси, Херсона, Миколаєва  та інших міст. Дехто щороку мандрує у Крим або на Дон по сіль та рибу, що їх, повернувшись у рідні краї, продають у сусідніх містах та містечках. Інші ж продають городину: картоплю, капусту, буряки тощо.

Ті, що живуть на берегах Дніпра та Прип’яті, сплавляють по воді будівельний ліс, дрова, вугілля, зерно до Києва, Кременчука та до інших міст. Багато хто з них, як чоловіки, так і жінки, особливо з Радомишльського та Овруцького повітів, щороку вирушають під час жнив у різні куточки Київської губернії, багатої на зерно; вони заробляють собі хліб, допомагаючи у зборі врожаю й одержують за це четвертий або п’ятий сніп. Повернувшись додому восени, вони йдуть працювати на паперові, скляні або інші фабрики, чи рушають у пошуках роботи до найближчих міст.

У селах є теслі, пильщики, колісники, ковалі, столярі, бондарі, мельники, кравці, ткачі, чоботарі, гончарі та рибалки.

У Радомишльському повіті частина селян з державних та поміщицьких маєтків виробляє смолу, дьоготь і вугілля, виготовляє клепки для діжок, випилює дошки для дахів (дранка і гонта та ін). Частина плавить залізо і скло. Багато хто займається бджолами, тримаючи вулики біля хат або встановлюючи їх на верхівках сосен у лісах.

У деяких місцях Київської губернії є багато шовковиць (Morus nigra). Селяни, які мешкають у державних маєтностях, та інші, котрі мають шовковиці у своїх садах, розводять шовкопрядів; жінки виготовляють з них тканини, з яких роблять очіпки на голову. Палата державних маєтностей збудувала у Київському повіті, поблизу села Черняхів  та містечка Трипілля  завод для розведення шовкопрядів, ним нині управляє надвірний радник Чижов. Багато шовковиць є також в Жуківцях, Вишгороді та в Бугаївці.

     Селяни цієї губернії загалом не люблять ігор та розваг, характерних для інших місць. Найбільше задоволення вони мають від бездіяльності або пияцтва.

У святкові дні по обіді вони йдуть у сільську корчму, де й проводять решту дня. Там майже завжди є музики, оркестр складається з двох скрипок, цимбалів і бубна. Взимку вони грають у корчмі, влітку надворі. Музики одержують трохи грошей від хлопців і дівчат, які танцюють кожен по черзі, але окремо. Старіші селяни заповнюють корчму, де палять і п’ють або співають. Ті чоловіки та жінки, які туди не йдуть, особливо весною, влітку, інколи і взимку, сидять на землі перед своїми хатами, проводячи так цілі години, часто не кажучи ні слова. У цей час хлопчики й дівчатка граються у різні ігри, які називаються "король і циган", "ворона й гуси" тощо.

Взимку, коли є сніг, хлопчики й дівчатка, здебільшого напіводягнені і майже босі, збираються на гірці й спускаються вниз на санчатах.