Валентин Николаевич Михайлюк издал сборник стихов(укр.язык) "Боль" и посвятил его своей матери- Михайлюк Марие Ивановне.
Лист із чорнобильської зони.
Ми тут живем. І душами живими
У рідне небо молимось, ясні,
На світ твоїми дивимось очима
І сумно, нене, мислиться мені.
Про те, що все у зоні тимчасово,
Опріч моїх стареньких поліщан,
Їх вознесе над віком труд і мова,
Їх прийме Бог, важких заробітчан.
На цій землі, застеленій віками,
Хворіє Пан, наївний Оберіг,
І – люди в злі вимощують кістками
За океан багно чужих доріг.
Тут, на піску, стомовно і стозвонно
Непрохідний мусолився проект.
Немов хомут. На шиї сіла зона,
Комусь легкий, комусь важкий об’єкт.
Клянемо зло до атомної ери,
Ще й допотопні згадуєм світи,
А тут п’яниці, бомжі, мародери
Грабують все, що можна потягти.
Та є прогрес у здичавілім краї.
Стійкі чутки про це в земляцтві є,
Що нас таки підтримує Хазяїн,
А це надію душам подає.
Що нас минуть і біди, і нукліди.
Ми ж не для всіх, немов на носі прищ!
То ж мусим жить, бо нам подітись ніде
Од рідних місць, обійсть і кладовищ.
1998 рік.
***
Ми просто древляни та й годі,
Жили над рікою
Наш пляж на чорнобильськім броді
Заріс осокою.
Ми горді древляни! На разі
Не хочем конати!
Волієм ворожого князя
Між сосон в'язати!
Ми просто північні вкраїнці –
І добрі й уперті:
У дружбі – і серце по вінця.
У битві – до смерті.
Ми чорнобиляни та й годі.
Живем особисто!
Серця на колючому дроті –
То ж наше намисто.
1997 рік.
Колись було козацтво і поети...
Про це впродовж злиденної пори
Оповіли цупкі авторитети
І довели тризуб і прапори.
Який же кнур, і чи "свідомим рилом”
Переверта український город?
І пропада надійна наша сила,
І зводить мур нездолений народ!
Шануєм Січ, а байстрюки байдужі,
Кошом своїм обравши ресторан,
Од протиріч стерилізують душі,
В чужі краї збувають роксолан...
Не присягни ні панові, ні брату,
А ні Христу з обличчям сатани.
Із чужини – калину розіп’яту,
Повік святу – додому поверни!
1997 р.
* * *
Не вщухли блазнівські столи,
Розпухли виродки сувойні –
Все пропили і одревли.
Немов бики на скотобойні.
Чужинська музика рипить,
Письмо – в сусальної позолоті,
Воліють пісню утопить
У меркантильному болоті.
Та слава Господу, село
В "модерн” цупкий не поспішає.
Народну пісню зберегло,
Себе в майбутнім воскрешає.
1998р.
Знання вагомі осягла
Рухлива пам’ять картотеки,
Єднає мислі і діла
Дбайливий гурт бібліотеки.
Століття місто і село
Цей храм наповнює сумлінно,
Щоб недоучок не було
В твоїй родині, Україно.
Аби земляк наївний мій
Не потерпав од ворожнечі,
Аби заради примх повій
Не склали голови предтечі...
Аби Кобзар і Прометей
Були взірцями в ріднім слові.
І зустрічав русин гостей
"В сім'ї великій, вольній, новій”.
1997р.
Динозавром тримавсь
на промінчикові –пуповині
Розбудовував храм,
боржником у високих небес
Чужий бог кобзарям
змилостивлювався по цеглині
У сузір’ї якімсь
промінець перервався і щез.
Розбудовував хлів,
не поглянувши в небо ні разу,
У поту перетлів,
розкрадаючи зоряний час,
На хазяйській землі
слугували кнури свинопасу
І приспавши жалі,
підкувікував їм свинопас.
О серпневій порі
воскресало життя дивовижне
На Чернечій горі
Заповіт не змарнів і не згас:
Хто в церквах прибере
і пшеницю посіє і вижне,
Коли мова – помре,
Полишивши каліками нас?
Сповідую волю єдиную,
Думки не нові і не злі,
Щоб стала людина – Людиною,
Бо в цьому спасіння Землі!
1991 р.
* * *
Я друзів пізнаю по щирих голосах
Мелодії весни вони мені приносять.
Поезію мою і весь буденний шлях
Сповідує ясне сердець многоголосся.
Околиці, гаї, поліські солові
Веселка золота березового тану...
Допоки друзі є покликання моє
Благословлю в літа, співать не перестану.
1997р.
Т.Г. Шевченку
Споконвіку ще жили
В Сибіру Івани,
Росіяни та хохли
І не росіяни.
Взувши звичні постоли
Та вклонившись хаті,
До мерзлоти прибули
Куркулі прокляті,
Бо придбали залюбки
В чорноземній справі
На долонях черепки –
Мозолі криваві!..
У Сибір чомусь мене
Вже не тягне нині,
І бажання не мине
Жити в Україні,
Щоб сльозами поливать
Покритку-природу,
У пісні переливать
Біль мого народу.
Не воскреснуть козаки,
Юнь зневіру множить,
Ні сокири, ні кілки
Справі не поможуть.
Вмерло писанка-село,
Непривітне й голе,
Будяками заросло
Материнське поле.
Батьку праведний Тарасе,
Душу словом виший,
Був у тебе чорний час,
В мене – не світліший.
Мови щирої навчи,
Просвіти помалу
Бідолах, що за харчі
Душу проміняли.
1988р. (Збірка "Біль”, 1993р.)
Питання про землю
Парує втомлена земля,
Спочинку просить лан і море,
Ліси нуклідні віддаля
Спокутують народне горе.
Навіщо стільки гіркоти
Від тебе, виснажене поле?
Чому безжалісні світи
Байдуже блимають довкола?
Що діять? Пить? Стрілять? Або
Писать, проклявши негативне,
І про розтоптану любов
І сите п’янство колективне?
Прокляття сукиним синам
Віками скиглить? Святий боже!
Ніхто не допоможе нам,
Як сам Іван не допоможе!
Доволі праці язиком,
Вельмишановнії панове,
Ми з мозолем та з матюком
Звикали вводити обнови!
Тому й питання не просте,
Що ми, Тарасові онуки,
Повірим вам, коли дасте
Нам нашу землю в наші руки.
1990, Київ (Збірка "Біль”, 1993р.)
Роздуми
Душею, серцем – не брешу
Підступно не жартую:
З людьми молюся і грішу,
Сміюся і горюю.
Не возсідаю "на коні”
"С монаршим постоянством”...
Кобзар не шанував панів
І я не в дружбі з панством,
Котре навчалось, далебі,
У Вірки – провідниці, –
Червоні, сині, "голубі”,
У штанах чи в спідниці, –
За Іудейські срібляки –
Своє ж – часник і сало...
Та СІЧ будують козаки
І їх таки чимало,
Котрі на слизькому льоду
Не впали на гомілки.
