Этнографические описания селян (продолж.2) - Рисунки Де Ля Флиза - История - Каталог статей - Чернобыль & Чернобыляне
Вторник, 21.02.2017, 14:02
Приветствую Вас Гость

Чернобыль & Чернобыляне

Каталог статей

Главная » Статьи » История » Рисунки Де Ля Флиза

Этнографические описания селян (продолж.2)
IV. ОСОБЛИВОСТІ ГРОМАДСЬКОГО ПОБУТУ СЕЛЯН




     Управління містечками й селами здійснюють старшини або виборні, вони судять сварки, які виникають та приймають рішення щодо них.
Два рази на рік у кожному товаристві збираються гроші на сплату державних податків та інших казенних зборів. Хоча державні податки, згідно з розпорядженням уряду, повинні збиратися з кожної ревізької душі, та з багатьох причин це було б дуже обтяжливим для селян, тому відповідно до рішення місцевого управління податки кожної родини або кожного товариства вимагаються від глав родини з огляду на їх становище. Так, родина без худоби (піша) сплачує половину податку, а безземельний селянин — лише третю частину того, що платить селянин, який не має худоби, але має землю.
Селяни здебільшого носять прізвища 118 своїх предків, хоча трапляються й такі, що одержують нові прізвища або в насмішку, або через деякі особливі вчинки, фізичні особливості, вади чи чесноти, внаслідок чого родинні прізвища міняються.
За звичаєм батьки мають право дотримуватись власної волі при розподілі свого маєтку між синами і при виділенні посагу для дочок, хоча здебільшого вони віддають перевагу синам.
Селяни, які мають достатню кількість тяглової сили, окрім хліборобства, займаються ще й іншими промислами; одні, як уже зазначалось, мандрують у Крим або на Дон по сіль та рибу; ті, у кого немає тяглової сили, йдуть на паперові, цукрові та інші фабрики по сусідству, дехто займається теслярством. В Овруцькому та Радомишльському повітах, де земля піщана і неродюча, селяни, які живуть неподалік лісу, виробляють смолу, дьоготь, вугілля та інші лісові матеріали. У період жнив вони вирушають у південні повіти Київської губернії, де майже завжди добрий врожай, допомагають збирати з поля зерно, працюючи за 4-й або 5-й сніп; в такий спосіб вони заробляють досить хліба для прожитку.
Ті, що живуть на берегах Прип’яті й Дніпра, наймаються на байдаки, які йдуть до Києва, Кременчука, Катеринослава та інших міст й перевозять по воді різні лісові матеріали та інші вантажі.


V. РОЗУМОВІ ТА МОРАЛЬНІ ЯКОСТІ Й ОСВІЧЕНІСТЬ СЕЛЯН


     Селяни Київської губернії загалом мирні за вдачею, відзначаються добротою, серед них дуже рідко трапляються зловмисники; дороги скрізь безпечні, зовсім не чути, щоб говорили про вбивства чи крадіжки, багатьом селянам властиві поміркованість і логіка. Єдиною вадою багатьох з них є нахил до неробства і пияцтва. Вони, зрештою, набожні, не люблять неладу, гостинні; у них завжди знайдеться хліб-сіль, які щиро пропонуються кожному гостеві. Вони зовсім не насмішкуваті і не мають образливих приказок і прізвиськ для своїх сусідів. Повсякденна праця при обробці полів та інші сільські роботи впливають на їх моральність як у всіх людей праці, котрі виконують важкі роботи. Так, вони загалом думають мало, а душевні страждання, такі гострі у людей вищого стану, їм зовсім чужі, бо бажання їх геть обмежені. Вони взагалі малочутливі, їхній смуток нетривалий. Втрата тих, хто був їм дорогий, гнітить їх недовго, вони так само мало співчувають стражданням інших; незважаючи на свою постійну працю, злидні та всілякі нестатки, вони доживають до глибокої старості.
Серед селян Київської губернії мало таких, що вміють читати й писати, шкіл майже ніде немає, хіба що у маєтках, які належать державі. У кожному товаристві є школа для селянських дітей обох статей, в них налічується від 30 до 50 учнів; їх навчають російської граматики, арифметики й катехізису. У селах Київської губернії зовсім немає розкольників.
Доречно буде згадати про сільських священиків, зважаючи на їх вплив на моральність селян та на те, що вони можуть багато зробити для їх просвіти й поліпшення життя.
Ніхто не зв’язаний тісніше з селянами, ніж священик. Він знає всіх, бо сан змушує його щоденно відвідувати кожну родину, без нього не можна ні народитись, ні одружитись, ні вмерти, він очолює найурочистіші події життя, він поруч з людиною від народження аж до смерті.
Священик подає перший знак християнства щойно народженій дитині, він освячує подружжя, а для того, аби вони зрозуміли, що у своєму союзі повинні йти шляхом Божим, він веде їх із з’єднаними руками в урочистій процесії, довкола аналоя. Зрештою, священик приходить і до вмираючого із словами останньої втіхи у смертний час, він супроводжує домовину до місця спочинку, звертаючись до неба із звичними молитвами, а для того, щоб полегшити горе рідних і друзів, які супроводжують покійного до місця його вічного спочинку, в кожному місці, де зупиняється похоронна процесія, він промовляє слова втіхи, взяті із Святого Письма.
Повернувшись у свій скромний дім, священик завжди має бути готовий піти туди, де потрібна його допомога; двері його будинку повинні залишатися відчинені у будь-який час, палиця повинна завжди бути під рукою, а лампа готова, щоб її запалити. Для священика не існує ні відстані, ні пори року, ні дощу, ні снігу; він не гаючись має йти туди, де потрібен, отож він заслуговує на ім’я отця, як і називають його парафіяни. Тим більше тоді, коли він як добрий пастир утішає свою паству, співчуває її нещастям, вчить її долати людські страждання за допомогою Христового вчення, яке він проповідує. Йому не треба бути красномовним, достатньо розгорнути й читати. Кожна строфа Євангелія, яке просвітило світ, є філантропічною настановою для вдосконалення людського єства; а для тих, чий розум малорозвинений і кому важко збагнути його слова, буде достатнім приклад християнських чеснот, про які він розповість.
Однак обов’язки священика не обмежуються порогом церкви. Після виконання духовних обов’язків він має інше завдання — слідкувати за моральністю мешканців, оскільки серед них він єдиний, хто має освіту, лише він може дати їм настанови; він повинен розмовляти зрозумілою їм мовою, щоб довести до розуміння цих простих людей свої напутні слова, бо саме на нього покладено примирення ворогів, налагодження миру в родині; своїми порадами він може зменшити непорозуміння і ненависть, які іноді призводять до злочинів, що, на щастя, рідко трапляються у цих краях.
Сільські школи там, де вони є, завжди знаходяться під опікою священиків 124, дехто з них присвятив себе навчанню дітей, і я з задоволенням бачив, що більшість досягли значних успіхів. Успіхи їх учнів і учениць, незважаючи на їхній юний вік, досить часто дивують, це я й зміг спостерігати, буваючи присутнім на іспитах.
Звісно, було б бажано, щоб до стількох обов’язків, священик долучив ще й вміння надавати інколи медичну допомогу важкохворим, до яких його кличуть; це особливо важливо у селах, віддаленних від міст і містечок, де бракує лікарів. Відповідно, добре б було, щоб вони мали деякі знання з гігієни й медицини, оскільки щодня їх викликають до пацієнтів, захворювання яких здебільшого полишено напризволяще, тоді як благотворні поради й деякі звичайні медикаменти змогли б вилікувати або, принаймні, полегшити страждання хворого. Його поради з гігієни допомогли б запобігти епідеміям, зменшити зараженість та кількість хворих; наприклад, скільки б дітей залишилися живими, якби він міг переконати матерів не годувати немовлят більше, аніж потрібно; скільки б лиха було відвернено, якби він міг пояснити мешканцям, що не слід вірити різним шарлатанам, яким селяни часто-густо сліпо довіряють, а ті замість того, щоб вилікувати, лише ускладнюють перебіг хвороби; особливо треба показати цим простим людям, що абсурдно вірити у магічні слова (шептання), якими майже у всіх селах старі жінки начебто лікують хвороби. Таке саме становище з так званим чаклуванням, на рахунок якого селяни відносять свої хвороби.
Найбільше проти пияцтва, через яке людина деградує і тупіє і яке призводить до злиднів його й родину, нищить його здоров’я, а часто зводить у могилу, саме — підкреслю — проти цієї вади, якій влада може зарадити лише частково, священики повинні спрямувати усі засоби переконання, щоб зарадити незгодам і нещастям, до яких воно призводить або, принаймні, скористатися своєю владою, щоб завадити молодим людям набути цієї згубної звички. Оскільки селяни напиваються саме з нагоди релігійних свят, на хрестинах, весіллях і похоронах, священики повинні пояснити їм, що вони всупереч релігії оскверняють ці свята пияцтвом. Іноді, на жаль, трапляється так, що священики самі схильні до цієї вади. За яким же правом проповідують вони стриманість? Адже вони втрачають шану, яку викликає їхня священна місія, стають негідні свого сану. Та найгірше те, що їх приклад починають наслідувати; у тих селах, де священики випивають, налічується більше п’яниць серед парафіян; за виконання своїх обов’язків ці священики здебільшого вимагають непомірної плати навіть від найбідніших селян.
Селяни дуже прив’язані до рідних місць, з розмови з ними можно зробити висновок, що вони не хотіли б залишати своїх сіл, де побачили світ, ні за будь-які вигоди, що могли б мати деінде. Багато з тих, кого покликали на захист вітчизни, майже завжди повертаються після 25 років служби на відпочинок під рідний дах; навіть ті, які, заслуживши своєю хоробрістю й мужністю підвищення в чині та винагороду, могли б жити в достатку там, де побажали б, навіть вони квапляться повернутись, щоб провести решту своїх днів під рідним дахом або, принаймні, серед родичів і давніх приятелів. Для прикладу розповім історію одного ветерана, якого знав особисто.


РОЗПОВІДЬ КОЛИШНЬОГО ВОЯКА, ЯКА ХАРАКТЕРИЗУЄ ЙОГО ПРИХИЛЬНІСТЬ ДО РІДНОЇ ЗЕМЛІ ТА РОДИНИ

     Щоб показати, наскільки мешканці цього краю прихильні до місця, де вони побачили світ, вважаю, що не можна не розповісти про такий цікавий випадок.
У 1846 р. я їздив по всій Київській губернії, з метою скласти її топографію, у селі Соснівка, що належить до Веприківського товариства Васильківського повіту, я зустрівся після приїзду з відставним офіцером, який поквапився виявити свою гостинність. Це був чоловік років п’ятдесяти, високий, худий, блідий, з чорним волоссям і вусами, одягнений у чистий військовий сюртук, застібнутий на всі ґудзики. Його манера і мова свідчили, що він звичний до світського життя. Він повів мене до дерев’яної побіленої хати з цегляними димарями через невеликий сад з симетрично посадженими фруктовими деревами, огороджений майстерно плетеним тином. Охайність, чистота і порядок, які я побачив довкола такого скромного житла, підказали мені, що це помешкання військової людини; у мене склалось добре враження про людину, якій воно належало, бо, зізнаюсь, я ненавиджу бруд і безладдя — цих дітей лінощів.
Я входжу в гарно вибілену кімнату з кількома вікнами, окрім простого вмеблювання у ній немає нічого прикметного, хіба що розвішані по стінах образи, дві дорогі турецькі рушниці, шабля, гарний кинджал та червона шапочка, прикрашена довгими чорними вовняними нитками, які носять черкеси. Це, напевно, було його вбрання за часи військової служби. Гарна зброя свідчила, що він служив на Кавказі, вона ж стала темою розмови, яку він урвав, наказавши приготувати чай. "Ви воювали на Кавказі?" — запитав я його. — "Так, — відповів він, — я там ледве не загинув. Я прожив декілька років у Тифлісі, та хоч я й не міг скаржитися на долю, туга за батьківщиною, спогад про дружину та родину покликали мене у рідне село, бо я тут народився." — "Чи давно ви повернулись?" — запитав я. "Уже чотири роки," — почув у відповідь. — "А скільки ж років ви прослужили?" — "О, пане, — сказав він, — моя історія довга і цікава. Якщо хочете, я розповім її вам. Звуть мене Бочаленко, я народився підданим колезького радника Харленського, колишнього власника цього села; у 16 років я одружився з донькою сусіда-селянина, на кілька років старшою за мене. Ми жили настільки щасливо, наскільки дозволяло наше бідне становище, але у нас не було дітей. Це, очевидно, й вирішило мою долю, бо у 1815 р. через 18 місяців після одруження управляючий визначив мене у рекрути і мене прийняли. Я залишив сім’ю і мою бідолашну дружину і став солдатом. Доля захотіла, щоб за свою добру поведінку мені пощастило здобути прихильність майора полку, який навчив мене читати й писати; отож я вже міг працювати в полковій канцелярії. Я захопився читанням книг, які потрапляли мені під руку, з них я набирався певних знань, яких дуже прагнув; зрештою, мені вдалося розширити свої знання з військової справи. Розповідь про мої походи була б довгою; отож, після кривавих битв, де за моєю поведінкою спостерігали, мені присвоїли звання унтер-офіцера, потім підпрапорщика, пізніше — прапорщика. Далі нас послали на Кавказ і під час штурму редута, ворог звалив на нас уламок скелі, який розбив мені груди, я упав бездиханним, знайшли мене лише наступного дня, віднесли у лазарет, де невсипущий догляд та талант військового медика повернули мене до життя, на що вже не було надії. Мені довелося довго бути у жалюгідному стані, та й досьогодні я відчуваю себе нездоровим. Мені довелось подати у відставку, яку й одержав разом з пенсією 800 крб. асигнаціями у званні прапорщика. Я перейшов на цивільну службу, отримавши посаду у Тифлісі, де я й влаштувався, купив землю, збудував кам’яний будинок, посадив сад, за кілька років назбирав трохи грошей. Я жив спокійно, у непоганому достатку, якби крім страждань, яких мені завдавала жорстока рана, мені не докучав інший біль — туга за батьківщиною. Ці краї були мені зовсім чужими; спогади про рідний край та родину і особливо дружину обсіли мене, я знав, що вона, бідолашна, змушена заробляти на прожиття. З іншого боку, оскільки після того, як мене призначили офіцером, я не отримував відповіді на відправлені у різні краї листи, я зробив висновок, що моєї дружини і моїх батьків уже немає і що мої переживання були даремними. Аж от одного разу завдяки випадку я зустрів солдата, уродженця сусіднього з нашим хутором села, який знав моїх батьків. Від нього я довідався, що їх уже немає, але дружина ще жива. Ця обставина поновила мої приховані страждання й прикрості і примусила мене повернутись на батьківщину. Я відмовився від місця, продав свій дім і сад, купив коней, подорожній екіпаж і назавжди залишив ті місця. Я їхав помалу і після кількох тижнів подорожі, бо моє слабке здоров’я не дозволяло мені їхати швидко, дістався до цього хутора.
Та ба! Всі мої родичі й знайомі пішли вже з цього світу, мене ледве впізнав дехто з старих людей. Село вже не належало тому поміщику внаслідок відомих вам подій.
З великими труднощами я розшукав стареньку селянку, вона розповіла, що моя дружина служить у Києві у місцевого купця і дала його адресу. Тоді я не гаючись купив хату й поле, підремонтував її, як самі бачите, і невдовзі вирушив до Києва у пошуках дружини. Я дістався до Подолу, до названого мені купця, відвів його убік і запитав, чи не служить у нього селянка на ім’я Гапка, він відповів ствердно, але здивувався: "Що ж за справа у Вашої милості до цієї бідної і старої служниці?" — "Пане, — відповів я, — скажу вам таке, що вас, напевно, здивує. Ця селянка — моя дружина." Це його дуже вразило. І все ж він одразу сказав, щоб покликали Гапку, йому відповіли, що вона пішла по воду до Дніпра. Тим часом купець запропонував мені присісти і наказав подати сніданок. Я вважав за свій обов’язок розповісти йому, як так вийшло, що я чоловік жінки, що в нього служить. Це його дуже зацікавило, і йому стало соромно за вигляд, в якому вона з’явиться, коли ж вона несподівано ввійшла у вітальню, одягнена, як київські служниці. — "Що бажаєте, пане?" — запитала вона купця. Я ледве впізнав її, бо залишив молодою, а переді мною стояла стара зморшкувата жінка, і все ж я підійшов і звернувся до неї: "Чи впізнаєш мене, Галко?" — "Ні, Ваша милість, — відповіла вона, — я вас ніколи не бачила." — "І все ж, я твій чоловік." — "О, Ваша милість, не насміхайтеся з бідної старої жінки." — "Запевняю тебе, що я кажу правду." — "Але мого чоловіка немає вже 20 років, а якби він був живий, то як могло статися, щоб бідний селянин та став паном, це неможливо." — "Послухай же, я тебе не обманюю, це правда. Ти — Гапка, а я — Іван. Я знайшов тебе, щоб жити разом на хуторі, де обоє народилися. Ходи, обійми мене, дружино моя, після стількох років злиденного життя, тепер ти трохи відпочинеш." Думаючи про її злигодні, я не міг стримати сліз. Переконавшись нарешті, що я кажу правду, вона обернулась до святих образів, перехрестилася, після багатьох поклонів і молитв підвелася, хвалячи Бога, і, плачучи, кинулася в мої обійми. Очевидець цієї сцени, купець, був дуже зворушений і не промовив ні слова. Тим часом з’явилася господиня дому, яка здивувалася не менш, дізнавшись, що її бідна стара служниця стала панею, але, ставлячись до неї завжди добре, вона похвалила її за старанність і працьовитість.
Вони затримали мене в себе, виявляючи багато знаків уваги, бо були чесними купцями, і справи у них йшли добре. Я попросив господиню допомогти купити відповідні тканини і шубу для моєї дружини, бо не хотів виходити з нею, доки вона не буде одягнена належним чином. Через декілька днів ми покинули цих чесних людей, подякувавши їм, приїхали сюди з дружиною і оселилися тут".
Тут зайшла його дружина, несучи тацю з чашками та склянками для чаю. Вона виглядала так, як і описав цей офіцер: це була старенька, невисока жінка, зморшкувата й посивіла. Я бачив, з якою повагою він ставився до неї і наскільки вона йому віддана. Вона подала чудову вечерю, приготуванням якої займалася сама, бо навчилась куховарити у Києві. Нарешті, я щиро подякував офіцеру за гостинність й поїхав, попрощавшись з ними і побажавши їм всіляких гараздів.
Я розповів цю історію, щоб показати любов жителів України до рідного краю, а також для того, аби відзначити чесноти, що заслуговують на те, аби їх гідно оцінили всі, хто про це дізнається, бо той факт, що людина, котра після стількох років і зміни становища не вважала принизливим визнати дружиною жінку низького стану й назватись її чоловіком, можна віднести до рідкісних чеснот.


VI. НАРОДНІ ПЕРЕКАЗИ


     Оскільки Київська губернія була колись театром тривалих і кривавих битв, то жителі цього краю й понині зберігають спогади про них. І досі розказують про татарські і турецькі набіги; їх імена вживаються як лайки, наприклад, вони називають "бусурманами" (мусульманами) тих, хто не дотримується посту. Коли вони зустрічаються на великі свята і питають: "Чи ж був ти у церкві?", то чують у відповідь: "Ну, як би це я не пішов туди, чи ж я татарин?". Є й приказка: "Невчасний гість (коли дають лад у хаті) гірший від татарина". Я часто чув, як замість лайки використовували ім’я Мазепи.
У Київській губернії є довжелезний вал довжиною понад 200 верст, який перетинає частину її, — в околицях містечка Умань, поблизу Василькова, далі повз Фастів; я не знаю, як далеко він сягає, дехто каже, що аж до Варшави. Цей насип настільки незбагненний, наскільки величезний, схоже, що він належить до найдавніших часів, бо про нього немає жодної згадки в історії. Характерно, що цей вал тягнеться не прямою, а звивистою лінією. Цілком природньо, що він дивує селян, які складають про нього казки. Вони пов’язують його виникнення із страшним велетенським змієм, який утворив його, проповзаючи по цій землі. Змій цей, як кажуть, щоденно поїдав жителів краю, отож вони погодились віддавати йому в жертву своїх дітей; але один коваль, Грицько-сміливець, схопив кліщами розпечений шмат заліза із своєї кузні, пішов, жертвуючи собою, прямо на чудовисько і подав йому це залізо. Змій, думаючи, що це дитина, жадібно ковтнув його й одразу ж здох.
Серед народу поширена також розповідь про розбійника на ім’я Мамай, зображення якого зустрічається у багатьох хатах. Він сидить під дубом, грає на бандурі (вид гітари), віддалік на дереві висить чоловік, а внизу написані такі слова:

Хоч на мене дивишся, та не угадаєш,
Як зовуть і відкіль родом,
І як прозивають, нічичирк не знаєш,
Коли трапилось кому у степах бувати,
То той може моє прізвище вгадати.
Жид з біди за рідного батька почитає,
А ляхва дурна милостивим добродієм називає,
А ти, як хочеш, то так мене називай,
Аби лиш не крамарем.

     У Чигиринському повіті поблизу села Черкас мене водили до величезного, вже давно всохлого дуба. Його називають дубом розбійника Мамая. Колись у затінку цього дуба він влаштував своє пристановище, а на гіллі цього дерева вішав поляків і жидів, які потрапляли йому до рук, та й його самого на ньому пізніше повісили.





Источник: http://litopys.org.ua/deflise/flise01.htm
Категория: Рисунки Де Ля Флиза | Добавил: Natis (05.01.2010)
Просмотров: 2067 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 5.0/2
Всего комментариев: 1
1  
Альбом Де ля Флиза можно приобрести на сайте http://www.gorodkiev.ru

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа
Осталось дней
Выбери язык
Случайное фото
Поиск
Категории раздела
Чернобыльский район [1]
Информация о Чернобыльском районе
Летопись [1]
Летопись
История [1]
Все, что касается истории
Хасиды [6]
Хасиды
Репрессии [2]
Репрессии
Великая Отечественная [5]
Великая Отечественная
Старообрядцы [1]
Старообрядцы
Голодомор [2]
Голодомор
Начало века 20го [3]
Начало века 20го
Рисунки Де Ля Флиза [7]
Рисунки Де Ля Флиза
Сказания Похилевича [1]
Сказания Похилевича
Чернобыль в Великую Отечественную [1]
Последние новости
[26.04.2016]
30 лет со дня катастрофы. (0)
[22.04.2016]
Про організацію та забезпечення проведення Днів пам*яті (поминальних днів) у 2016 році (0)
[05.04.2016]
"Чорнобиль. Історичний нарис" (0)
[06.01.2016]
С Рождеством Христовым! (0)
Чат
Наш возраст
Облако тегов
Кто в гостях

counter
Погода в Чернобыле
Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Статистика

    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0



    Chernobylpeople.ucoz.ua © 2017 Все права защищены. Перепечатка материалов сайта разрешена только при публикации активной ссылки на источник.
    По всем интересующим вопросам Вы можете обратиться к нам используя форму обратной связи.

    Конструктор сайтов - uCoz