Пізніше їх назвуть ліквідаторами наслідків аварії. А в ту трагічну ніч, з 25 на 26 квітня 1986го року, вони були просто пожежними, які першими прибули для гасіння пожежі на Чорнобильську атомну станцію. Їх було 28 чоловік, які вступили в боротьбу з вогняною стихією, взяли на себе жар полум'я і смертоносний подих реактора: начальники караулів Володимир Правик і Віктор Кібенок, Леонід Телятников, Микола Ващук, Василь Ігнатенко, Володимир Тішура, Микола Титенок, Борис Алєшаєв, Іван Бутрименко, Михайло Головненко, Анатолій Хахаров, Степан Комар, Андрій Король, Михайло Крисько, Віктор Легун, Сергій Легун, Анатолій Найдюк, Микола Нечипоренко, Володимир Палагеча, Олександр Петровський, Петро Пивоваров, Андрій Половинкин, Володимир Олександрович Прищепа, Володимир Іванович Прищепа, Микола Руденюк, Григорій Хміль, Іван Шаврей, Леонід Шаврей. Про їх подвиг кажуть, що "він дорівнює тільки великим епохальним подіям в ім'я миру і людей всієї планети. Бо вони врятували світ та затулили собою всіх нас”.
Серед названих імен перші сім протягом наступних 27 років після Чорнобильської катастрофи ми чули часто, майже про кожне знаємо якісь деталі. Або, принаймні, основне: вони пішли в небуття як Герої, котрі стійко боролися з далеко не мирним атомом. А ось прізвища та імена інших добре знали й чули хіба що їх близькі і родичі. Нещодавно мені пощастило познайомитися з восьмим у цьому списку – Борисом Миколайовичем АЛЄШАЄВИМ.
Він народився в Чорнобилі. Хоч його батьків у поліський край на Київщині доля закинула колись з далекої Росії: батька Миколу Івановича Алєшаєва – з Пензи, маму – Зою Костянтинівну Лелекову – з Саратова. Борис закінчив Чорнобильську середню школу №2, паралельно – й музичну за класом фортепіано. Крім клавішних, добре освоїв гру на духових інструментах. Його запрошували грати на танцях в РБК, ресторані, на весіллях та проводах в армію.
Якось його запросили навіть попрацювати в столичному "Цирку на сцені”. Але через кілька місяців він пішов звідти й поступив на факультет промислового і цивільного будівництва Кам’янецьПодільського будівельного технікуму. А закінчивши його, прийшов на роботу у відділ архітектури Чорнобильського райвиконкому. У той час моя знайома чорнобилянка, архітектор Наталія Мазур, теж там працювала.
– Настільки життєрадісної людини, з ніжним серцем і душею – як велике сонце! – ще треба було пошукати в окрузі, – пригадує жінка. – А добряком таким був, що й "мухи не скривдить”. Кожного, було, заспокоїть, пожаліє. Якщо сталася в когось біда, – розвеселить жартом чи анекдотом. Був хохмачем і весельчаком. Його музичним талантом багато хто захоплювався. Слова (якщо мова йшла про щось серйозне) теж на вітер ніколи не кидав. А про нас не забував, навіть коли перейшов працювати в пожежну частину №17 в Чорнобилі.
За іронією долі, саме 26 квітня 1985 року стало там першим робочим днем рядового Бориса Алєшаєва. А рівно через рік грянула біда...
Про ту жахливу ніч він говорить, як про звичайний виїзд на пожежу караулу Чорнобильської ВПЧ17, який очолював тоді лейтенант Правик.
– Наша група першою прибула на станцію: Володимир Правик добре орієнтувався на території, тому й розказував нам, що, де і як робити. Разом з нами злагоджено діяли колеги з СВПЧ6 по охороні міста Прип’ять разом зі своїм начальником караулу Віктором Кібенком та пожежники ВПЧ2 з охорони ЧАЕС (їхню групу очолив сам начальник частини – майор Леонід Телятников). Ми робили все, щоб не дати перекинутися вогню на сусідні блоки. Вже коли гасили машинний зал, то хлопці стали здавати в фізичному плані: у багатьох з’являлися втрата свідомості, нудота, запаморочення. Але вставали і продовжували далі: гадали, що минеться. Ми були навіть без брезентових костюмів... Не хочу розповідати про інші жахливі подробиці. Одне й досі перед очима: коли вже спустилися на землю, побачили Володю Правика – страшенно обгорілого, на ньому, здавалося, живого місця не було... Тоді "швидка допомога” відвезла нас в лікарню міста Прип’яті. Вже будучи в палаті, ми дивилися у вікно: напроти була станція. Вона все диміла... А після обіду 27го квітня нас відправили в Москву...
Через кілька днів звідти до Чорнобиля стала доходити інформація про перших померлих. Серед них дехто називав і Бориса Алєшаєва….
Пройшло небагато часу, і якось, йдучи Хрещатиком в Києві, Наталія Тарасівна Мазур (нині вона – начальник архітектурнопланувального бюро при відділі архітектури КиєвоСвятошинської РДА) випадково зустріла свого земляка. Тієї миті, коли міцні та сильні руки життєрадісного і добродушного колишнього колеги обняли її за плечі, вона не забуде ніколи. Вона повернулася і побачила його: він був майже таким, як до аварії, тільки трохи сивини додалося у волосся.
Вижив, каже Борис Миколайович, мабуть, тому, що народився в сорочці. Бо з 13 пожежників, яких привезли після аварії в 6у клінічну лікарню Москви, залишилося в живих лише двоє. Може, крім того, що "перепало” йому менше радіації, ніж іншим хлопцям, допомогла ще й неабияка турбота найрідніших людей?
Борисова мама працювала лікаремтерапевтом в Чорнобильській ЦРЛ. Батько – начальником райвідділу міліції. Як кажуть, всіма правдами й неправдами, батько посадив маму на поїзд КиївМосква (у ті дні це було дуже непросто). Там вона якимось чином домовилася зі своїми колегамилікарями, аби відпустили сина з нею. Мовляв, він лікуватиметься в Києві, куди завезли інших постраждалих разом із ним пожежників. І її послухали – 9 травня вони повернулася в Україну.
Потім було лікування в столичних лікарнях: променева хвороба... Та довго в них перебувати чоловік не міг: як тільки ставало краще, так відразу і "драпав що було духу”... Хоч у перші роки після аварії по кілька місяців (а то й до півроку!) треба було проходити курс лікування.
ПІСЛЯ 1986го року прийняли Чорнобильський закон і пожежнимліквідаторам також обіцяли всілякі переваги й пільги, державну турботу про їх реабілітацію, зміцнення здоров’я тощо. Насправді в реальному житті не все виявилося так просто... Хоча на державному рівні його й не забули: нагородили орденом "Трудового Червоного Прапора”. Та вже українським – "За мужність”. Є ще інші відзнаки та медалі, пов’язані з Чорнобилем. Проте, говорить його дружина Лілія Володимирівна, за останні півтора десятка років Борис ні разу не з’їздив до санаторію безкоштовно. Кілька днів тому вийшов з лікарні після чергового профілактичного курсу (має променеву хворобу та ІІ групу інвалідності), де все лікування проводилося за його власні кошти...
...Після трагічного 1986го Б.М. Алєшаєв певний час працював пожежником в Бородянській ВПЧ, пізніше перейшов у пожежну частину при Київській ТЕЦ6. А згодом його запросили в Управління пожежної охорони міста Києва, де повернувся до свого улюбленого заняття: грав у оркестрі. "І, – посміхається, – навіть життя стало налагоджуватися!”
Останні кілька років Борис Миколайович вже "домашній пенсіонер”. Знаходить собі якісь заняття, з музикою не розлучається, розділяє професійні погляди дружини Лілії (вона – реставратор, донедавна працювала в КиєвоПечерській Лаврі) та захоплення (власноруч виготовляє чудові ляльки й шиє для них оригінальний одяг). Разом переборюють труднощі й хвороби, турбуються про дітей – сина Сергія і доньку Юлію. І, звичайно, не втрачають зв’язків з колишніми друзямипожежниками.
Зі згадуваного списку перших 28ми Б.М. Алєшаєв знає майже всіх. На цей час, за його даними, серед живих залишилося менше половини. Але є інші, хто також ліквідовував наслідки аварії (трохи пізніше, після них). Щороку 26 квітня вони (хто мешкає в Києві, чи десь поблизу) зустрічаються на алеї "Героїв Чорнобиля”, що в Святошинському районі міста Києва: там встановлено 7 бюстів пожежників – Героїв України та Радянського Союзу та 8 меморіальних плит, присвячених пам’яті пожежнихліквідаторів Чорнобильської катастрофи із всіх областей України. А в поминальні дні, як тільки трапляється нагода, збираються в рідному Чорнобилі. Цієї весни, сподівається Борис Миколайович, вони не відступлять від своєї традиції. І хоче вірити, що ряди друзівпожежників не порідшають...
Здоров’я вам, дорогі ліквідатори, сил, натхнення до життя ще на довгідовгі літа!..
Тетяна РЯБОКЛЯЧ.
На знімку: Борис Миколайович АЛЄШАЄВ (фото Лілії Шутки).
